Ai confini dell’Europa
На краю Європи UCRAINO УКРАЇНСЬКА
Алессандро Манфріді
Коли «limes» проявляється як кордон, а конфронтація негативно та несправедливо впливає на солідарні пересування цивільних осіб…
11 вересня 2026 р.
«Прокинься, ми тут самі!» — каже моя дружина, будячи мене від глибокого сну, в цьому автобусі, де сидіння такі тісні, що ми почуваємося як сардини. Я озираюся навколо. Темрява як смола. Майже сюрреалістична атмосфера. Наш автобус спорожнів, пасажири зникли, зникли, залишилися лише ми двоє, хлопчик, який подорожує з нами, та ще один дорослий, який нічого не підозрює. Водій також зник, залишивши двері відчиненими, щоб кожен, хто хоче, міг вийти. Я кажу дружині: «Нам теж треба вийти! І швидко!»
Білорусько-польський митний кордон, Брест-Тересполь, 16 серпня 2026 р. 5:00 ранку за білоруським часом.
«Ходімо брати наші сумки! Ходімо, нам треба вийти!» З трепетом та рішучістю ми поспішаємо витягнути рюкзаки з автобуса та дістати валізи з багажника. Потім ми без вагань починаємо йти дорогою, піднімаючись по ряду автобусів, що стоять без діла, вимкнені, ніби на цвинтарі, один за одним, поки не досягаємо митних бар’єрів. Спочатку навколо ні душі; транспортні засоби, як і наш, покинуті пасажирами; атмосфера сюрреалістична. Я нарахував 53 транспортні засоби від нашого до початку; коли ми виїхали, позаду нас було ще три. Коли ми добираємося до першого автобуса, я питаю: «Ви їдете до Варшави? У вас є місце для трьох осіб?» «Звичайно! Документи!» І готівка, звичайно, багато євро за кожного. Поїздка коштує дорожче за квиток.
6:00 ранку. Ще година очікування біля бар’єрів. Потім ми проходимо, паркуємося, зупиняємося в туалеті та чекаємо на першу митну перевірку. О 10:30 ранку ми проходимо через білоруський прикордонний контрольно-пропускний пункт. Знову ж таки, автобусом, ми чекаємо на проходження польської («європейської») митниці. О 16:21 ми пройшли паспортний та багажний контроль на польському контрольно-пропускному пункті. О 17:47 ми нарешті знову вирушили в дорогу. Нарешті, нарешті, ми прибули на автостанцію Варшава Заходня о 20:30.
Наша поїздка, цього разу, тривала загалом 23 години.
Поїздка між Мінськом та Варшавою займає близько шести годин: три до кордону в Бресті, три від кордону до польської столиці. Ми вирушили о 21:30 і мали прибути на кордон о 1:00 ночі, а до Варшави – о 8:00. Замість цього водій зробив дві зупинки, посилаючись на необхідність скористатися туалетом. Він прибув о 3:00 ночі та зупинився в темряві ночі. Нас охопила сонливість, настільки, що ми пропустили відплив інших пасажирів. Тож о 5:00 ранку, не вагаючись, ми зібрали все необхідне та вирушили на митницю.
Цього разу нас не застали зненацька. Перший раз, коли ми зіткнулися з цією «витівкою», дві зими тому, це було дуже неприємно. Ми не знали, що робити, і всім нам довелося йти в ліс, між дерева, бо поруч не було туалетів. Потім ми зрозуміли, що відбувається, і вирушили в дорогу з валізами та багажем крізь сніг. Відтоді, щоб в’їхати до Білорусі чи виїхати з неї, ми намагаємося перетнути кордон через Литву, яка розташована північніше, але навіть тут все невідомо.
Одного разу у Вільнюсі автобус, який ми забронювали, затримався на 24 години, бо застряг у черзі на кордоні, і нам довелося купувати додаткові квитки, щоб повернутися та подорожувати через Варшаву-Тересполь. Іншого разу литовська комп’ютерна система не працювала, і новин не було, лише щоб скасувати поїздку та повідомити, що наступний автобус буде через два дні, що змусило нас повернути назад і знову обрати Варшаву. Ще одного разу ми прибули з Мінська до Вільнюса о 3:00 ранку та пішли до готелю, щоб не ночувати на лавці, через темний як смола і зовсім не заспокійливий ліс. Коли ми побачили припарковане таксі, ми хотіли взяти його, але зрозуміли, що водій був повністю п’яний і їде в протилежному напрямку від готелю! Я досі пам’ятаю гучні крики моєї дружини, які розбудили його від розгубленості та повернули на правильний шлях.
Ще одна річ, яку ми засвоїли на гіркому досвіді: ніколи не купуйте квитки туди й назад з Варшави чи Вільнюса до Італії заздалегідь, бо через затримки на митниці вони губляться. Найкраще купувати їх лише одразу після остаточної перевірки та перетину кордону. Наразі, станом на серпень 2026 року, існує загалом п’ять відкритих та діючих сухопутних прикордонних переходів для в’їзду до Білорусі з Польщі та Литви (три на польському кордоні та два на литовському кордоні). Шість років тому (у 2020 році) було приблизно 14 офіційних та відкритих переходів (шість з Польщею та вісім з Литвою).
Щоб в’їхати до Білорусі сьогодні, оскільки це більше неможливо зробити повітряним шляхом через санкції ЄС, якщо ви хочете уникнути обов’язкового перетину сухопутним автобусом, вам необхідно придбати квиток на літак до аеропорту Мінська, вилітаючи з Італії до Стамбула або однієї з колишніх Радянських Соціалістичних Республік (звичайно, не з Російської Федерації, оскільки санкції ЄС, як ми знаємо, також впливають на Москву) — Італія/Єреван (Вірменія), Тбілісі (Грузія) або Баку (Азербайджан) — а потім продовжити другим рейсом до Мінська.
Таким чином, питання сухопутного кордону вирішено, але авіаквиток не всім по кишені. І навпаки, ті, хто бажає в’їхати до Білорусі, не мають іншого вибору, окрім як перетинати кордон сухопутним шляхом на цих автобусах. Якщо все буде добре, транзит можна здійснити протягом 10 годин; У гіршому випадку, деякі навіть пережили 48. Цю пароксизмальну ситуацію, яка застала нас драматично непідготовленими першого разу, цього разу роздратувала та змирилася, перервала думка, яка спала мені на думку: «Але хіба не правда, що, зіткнувшись із цією драматичною ситуацією, сплачуючи за квитки значно більше, ніж вдвічі більше, не повинні ми зрештою бути вдячними за цю систему?» Бо якби ми не зробили те саме, маючи 53 автобуси в черзі, ми, ймовірно, провели б у цьому жалюгідному стані набагато більше, ніж 48 годин.
Водії заробляють гроші, але це вже перевірена часом система. Цей другий автобус був порожнім, коли ми приїхали, і поступово заповнювався людьми з автобусів, які приїхали після нас. Тож усі були щасливі: пасажири — за те, що не провели 48 годин у своїх початкових автобусах — і водії — які двічі заповнюють свої транспортні засоби, щойно досягають початку черги. Тому система виглядає ідеальною та гідною ситуації, яка, здається, заносить і втрачає ясність розуму.
У більшості країн світу ці «незручності» є правилом, а не винятком. Коли йдеться про транспорт, то, наприклад, кажуть, що в Африці пасажири бездіяльно чекають на автобусних станціях, кажучи: «Ніхто не знає, коли прибуде автобус; ми знаємо лише, що він приїде і знову поїде». Однак для нас, «цивілізованих» європейців, які вважають наші суспільства колискою демократії, прав і прогресу, було б чесним назвати такий досвід його власним іменем. «На кордонах Європи» громадяни Білорусі (і ми разом з ними) є жертвами труднощів, торгівлі, санкцій і навіть цих болісних подорожей, призначених для них через кордони, створені логікою зброї та розділових кордонів. Ми вже писали про це тут¹, але хочемо ще раз наголосити, що ці та інші незручності є побічними наслідками стану речей, який люди терплять в результаті цього конфлікту та цих санкцій.
¹